Der Morgen des 24. Dezember begann wie viele andere Tage im Krieg: mit Stille. Einer Stille, die nicht beruhigte, sondern Angst machte. Denn wenn es still war, wusste niemand, wie lange noch.
Sofiia wachte auf, weil es kalt war. Ihr Atem bildete kleine Wolken in der Luft. Das Klassenzimmer, in dem sie seit Wochen lebten, war feucht und roch nach Staub, Rauch und altem Beton. Früher hatte sie hier rechnen gelernt. Jetzt zählte sie andere Dinge: Wasserflaschen, Kerzen, Brotstücke.
Sie zog die Decke enger um ihren Bruder Maksym. Er schlief noch. Sein Gesicht war schmaler geworden in den letzten Monaten. Kinder sollten runde Wangen haben, dachte Sofiia. Keine Wangen, die aussehen, als hätte der Hunger sie langsam abgeschliffen.
„Sofiia“, flüsterte die Mutter. „Hilfst du mir?“
Sie kniete an einem kleinen Gaskocher. Es gab Haferbrei – dünn, fast geschmacklos. Aber warm. Und warm war an diesem Tag fast so wichtig wie satt.
„Ist heute wirklich Weihnachten?“ fragte Sofiia leise, während sie half, die Schüsseln zu verteilen.
Die Mutter hielt kurz inne. Dann nickte sie.
„Ja. Auch wenn es sich nicht so anfühlt.“
Maksym rieb sich die Augen. „Bekomme ich ein Geschenk?“
Niemand lachte. Niemand versprach etwas.
Die Mutter griff in ihre Tasche und zog etwas hervor: ein kleines Auto aus Draht, verbogen, selbstgemacht. Maksym starrte es an – und dann lächelte er, als hätte er gerade das größte Wunder der Welt erhalten.
„Es fährt sogar“, sagte er ehrfürchtig und schob es vorsichtig über den Boden.
Draußen heulte eine Sirene. Alle erstarrten. Die Erwachsenen schauten einander an, rechneten Sekunden, Richtungen, Entfernungen. Dann – Entwarnung. Noch einmal Glück gehabt.
Am Nachmittag begannen sie zu schmücken. Nicht mit Glanz, sondern mit Erinnerungen. Ein Stück Alufolie wurde zum Stern. Alte Schulzeichnungen wurden an die Wand geklebt. Jemand stellte eine kleine Kerze auf die Fensterbank – das Glas war gesplittert, aber das Licht hielt stand.
„Warum machen wir das alles?“ fragte Sofiia ihre Mutter. „Wenn morgen wieder alles kaputt sein kann.“
Die Mutter legte eine Hand auf ihre Schulter.
„Weil der Krieg uns nicht alles nehmen darf.“
Am Abend saßen sie zusammen. Rund zwanzig Menschen. Kinder, Alte, Mütter. Keiner wusste, wo der nächste Morgen sie finden würde. Aber heute waren sie hier.
Jemand begann eine Weihnachtsgeschichte zu erzählen. Von einem Kind, das in Armut geboren wurde. Ohne Dach, ohne Sicherheit. Sofiia hörte aufmerksam zu. Es klang plötzlich gar nicht so fern.
„Mama“, flüsterte Maksym, „war Jesus auch im Krieg?“
Die Mutter schluckte.
„Er wurde in eine Welt geboren, die nicht freundlich war. So wie ihr.“
Die Kerze flackerte. Ein Windstoß drang durchs Fenster. Für einen Moment drohte das Licht zu verlöschen – dann brannte es weiter.
Sofiia dachte an ihren Vater. Ob er heute auch an sie dachte? Ob er friert? Ob er Angst hat? Ob er noch lebt?
Sie faltete die Hände. Sie betete nicht laut. Nur in ihrem Kopf.
Und draußen begann es zu schneien.
Leise. Sanft. Als würde die Welt für einen Augenblick tief Luft holen.
Weihnachten war da.
Nicht als Fest.
Sondern als Versprechen.
Свічка в розбитому вікні – Довга різдвяна ніч
Ранок 24 грудня почався, як і багато інших днів війни: з тиші. Тиші, яка не заспокоює, а лякає. Бо коли тихо, ніхто не знає, як довго це триватиме.
Софія прокинулася від холоду. Її подих утворював маленькі хмаринки. Класна кімната, у якій вони жили вже кілька тижнів, була сирою і пахла пилом, димом і старим бетоном. Колись вона тут вчила математику. Тепер рахувала інше: пляшки з водою, свічки, шматки хліба.
Вона підтягнула ковдру до брата Максима. Він ще спав. Його обличчя стало худішим за останні місяці. Діти мають мати рум’яні щоки, подумала Софія. Не такі, які ніби стер голод.
«Софіє», – прошепотіла мама. – «Допоможеш?»
Вона стояла біля маленького газового пальника. Вівсянка – рідка, майже без смаку. Але тепла. А тепло цього дня було майже таким же важливим, як їжа.
«Це справді сьогодні Різдво?» – тихо спитала Софія.
Мама на мить зупинилася. Потім кивнула.
«Так. Навіть якщо так не здається.»
Максим потер очі.
«А подарунок буде?»
Ніхто не засміявся. Ніхто нічого не пообіцяв.
Мама дістала з кишені маленьку машинку з дроту, криву, зроблену власноруч. Максим подивився на неї – і усміхнувся, ніби отримав найбільше диво у світі.
«Вона їздить», – сказав він пошепки й обережно покотив її по підлозі.
Надворі завила сирена. Усі завмерли. Дорослі дивилися один на одного, рахували секунди, напрямки, відстані. Потім – відбій. Ще раз пощастило.
Після обіду вони почали прикрашати приміщення. Не блиском, а спогадами. Шматок фольги став зіркою. Старі дитячі малюнки приклеїли до стіни. Хтось поставив маленьку свічку на підвіконня – скло було розбите, але світло трималося.
«Навіщо ми це робимо?» – запитала Софія. – «Якщо завтра все знову може зникнути.»
Мама поклала руку їй на плече.
«Бо війна не має права забрати в нас усе.»
Увечері вони сиділи разом. Близько двадцяти людей. Діти, літні люди, мами. Ніхто не знав, де прокинеться завтра. Але сьогодні вони були тут.
Хтось почав розповідати різдвяну історію. Про дитину, яка народилася в бідності. Без даху, без безпеки. Софія слухала уважно. Це раптом стало дуже близьким.
«Мамо», – прошепотів Максим, – «Ісус теж був на війні?»
Мама ковтнула сльози.
«Він народився у світі, який не був добрим. Як і ви.»
Свічка затремтіла. Порив вітру увірвався крізь вікно. На мить світло майже згасло – але залишилося горіти.
Софія подумала про тата. Чи думає він сьогодні про них? Чи йому холодно? Чи страшно? Чи він живий?
Вона склала руки. Молилася не вголос. Лише подумки.
І надворі почав падати сніг.
Тихо. Ніжно. Ніби світ на мить затамував подих.
Різдво прийшло.
Не як свято.
А як обіцянка.
Kommentar hinterlassen